Тітка Мотря
Жила-була у Гранові люльківська родина:
Тітка Мотря з чоловіком, дві дочки й три сини.
Сім’я була заможною: під бляхою хата,
Поля вдосталь, три корови, птиця й поросята.
Вдень й вночі сім’я трудилась, тяжко працювала,
В полі, в саду, на городі - за все гарно дбала.
Так робили - гарували, навіть в полі спали,
Коли сівба, і просапка, й врожаї збирали.
І заможну цю сім’ю звали куркулями,
В мозолях, з потрісканими, як земля, руками.
Спали мало, на полінах, коли праця в полі,
Особливо не виспишся - роботи ж доволі.
Нагрянула війна страшна до нас в Україну,
Забирають на фронт в Мотрі чоловіка й сина.
Плаче жінка і голосить, сльози дощем лились,
Одна, з чотирма дітьми, вона залишилась.
Прийшли німці, знущалися, на них всі робили,
Бідні жінки і їх діти на полях трудились.
Бо робити мусіли, йти і працювати,
Треба було вижити і прогодуватись.
Слава Богу, німців женуть, вони відступають,
Кінця війни й перемогу люди всі чекають.
Та прийшли недоброчинці у Мотрину хату,
Виганяють з дітьми з дому: «Ти ж у нас багата!
Забирайся, й бери діти. Тут відкриєм школу!»
Сини й дочки налякались і впали додолу.
Тітка Мотря розгнівилась і сокиру взяла,
Підступила до виродків й суворо сказала:
«Чоловік мій і синочок на війні воюють,
А мене, з моїми дітьми, у селі грабують.
Не підходьте! Зарубаю! І не побоюся.
І рука моя не схибить. Уб’ю вас! Божуся!»
Тітка Мотря бойова, сміло наступає,
Злякалися сільрадівці й боязко тікають.
Здихалася посіпак, більше не приходять,
І про виселення вістки Мотрі не приносять.
Горда наша тітка Мотря - проста сільська жінка,
Захистила свою сім’ю, мужня українка.
Незадовго й чорна хустка голову покрила,
Біда очі Мотрині сльозами залила.
Похоронки на двох зразу: на мужа й на сина,
Що на фронті воювали й бились до загину.
Бідна жінка смерть найближчих стійко переносить,
В неї ж діти на руках, четверо й їх просить:
«Ви не плачте, мої діти, І дружньо тримайтесь,
Й в цьому житті, непростому, вижити старайтесь.
Лише разом, вкупі ми, вистояти в змозі,
Перенести горе й смуток на важкій дорозі».
Ішли дні, летіли роки, діти виростали,
Та ще одну важку втрату Мотря в житті мала.
Син її - бравий моряк з армії вернувся,
Й в теплу днину на ставку з хлопцями зустрівся.
Випили і розігрілись, у воду стрибали,
Гралися і веселились, глибоко пірнали.
Сина Мотрі у воді судома хапає,
І найменшенький синочок в греблі потопає.
Думали, що він жартує, а він вже топився,
І ніхто на допомогу йому не рішився.
Горе матір підкосило і ранило душу,
Та сильна натура в Мотрі - пережити мусить.
Виховала й вивела своїх дітей в люди,
Кого з рідних поховала пам’ятати буде.
Бог дав сили і терпіння всі біди прожити,
Мудрій жінці-українці життям дорожити.
с.Нижні Станівці, Буковина, 18.03.2017
