21.04.2017 07:24
для всіх
229
    
  - | -  
 © Тетяна Чорновіл

ПРО ПІСНЮ

ПРО ПІСНЮ

з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Високі широти»

Переклад вірша Варлама Шаламова
«О песне»,
«Высокие широты»

1


Нехай незграбно, вряди-годи, 

Рядки застругані були, 

Хай, мов нетесані колоди, 

Обв’язкою вірша лягли, –


Моїх зимівель тепла хата –

У землю вгрузлий небосяг, 

Добра обновками багата

Зі сховку глибоко в снігах.


Там не чужим ясніє сяйвом –

Своєї печі жар не стлів, 

Де заборон безпуттям зайвим

Не стримати багаття слів.


2


Я, ти, та й кожен, мов наснагу, 

На серці пісню береже.

І жде життя крізь жадну спрагу, 

Коли звільниться пісня вже.


Вона не змовкла на поталу

Виттю безумних завірюх

І струнний дзвін між дзвін металу

Так само чистий сіє звук.


З чийого гульбища похмілля?

Яким отруєна питвом?

Тайком підземне новосілля

Чатує змученим єством.


То може, щоб у пору пізню

Ганьби уникнути й біди, 

І не питати вже про пісню

Забувши про її сліди.


3


Багато літ я бив каміння

Не гнівним ямбом, а кайлом.

Надбав з ганьби злочинця вміння

Міцніти правди торжеством.


Хай не душі завіти в лірі, 

А тіла тлінного снагу

Таю в нетопленій квартирі

На скрижанілому снігу.


Де над моїм безсмертним тілом, 

Що загортає в тьму зима –

Плач завірюхи в платті білім, 

Яка вже вижила з ума.


У шалі плакальниці в стужу, 

Бач, завірюсі невтямки, 

Що тут хоронять перше душу, 

Замкнувши тіло під замки.


Та, здавна маючи за друга, 

В мені не бачить мертвеця, 

Все виє в танці – завірюха, 

Танцює й виє без кінця.


4


Чи не квіткам, очам Анюти, 

Й камінню цілий міх казок

Я в добрий час зумів утнути

«Четьї Мінеї» на зразок?


Та все, що шепотів старанно

Для скал, дерев і для ріки, 

Все, що співзвучно й бездоганно

На мові гір зійшло в рядки, –


Псалми, елегії, балади, 

Що склав для них я на віку, 

Немислимо переспівати

На мову звичну нам, людську.


Збагнути треба цю задачу

Не в милозвучному слівці –

Здригався щоб папір від плачу

В чиїйсь натрудженій руці.


А всі любителі просвіти, 

Квіткових рим відклавши звіт, 

Зуміли врешті-решт узріти

І лопуха зелений світ.


Щоб стид пройняв за слів неволю

Й від жаху кожен холодів

В російській казці, повній болю, 

Серед безпам’ятних льодів.


5


Весни відлуння трепетало, 

Між скал з ріки гриміла мла, 

Невміло з поспіху й невдало

В ліску конвалія цвіла.


Хоч віщували дні негоду

Й нечастий промінь в пору цю

Сліпучим щастям мав нагоду

Проблиснути з-за хмар свинцю.


В тих промінців надію світлу

Вп’ялась конвалія сліпцем, 

Готова з ними в мить розквітлу

На вітрі згинути живцем.


Жагу листків в весни виставу

З поклоном сонечку несла, 

Не мала й помислу про славу, 

Лиш слово вольне берегла.


6


Де ж пісня? За яку провину

Їй, не жалкуючи трудів, 

Слова змітали в хуртовину, 

Вкривали брилами льодів?


Хоч пісня все ж не замовкала.

З чийогось болю й самоти

Натхненно мужності шукала, 

Щоб честь у муках зберегти.


Звучить вона в єдинім хорі

Звірів, рослин, на хмар межі.

Вторить їй в Беринговім морі

Стихія в грізному вірші.


І на вітрах скриплять ворота

Розкутих словом городів, 

І пісня видихне з болота

І добереться до садів.


Хай чоботи в грязюці й глині, 

Іде, без слави й нагород.

І рот її в лісній малині, 

В гримасі судороги рот.


Вона, пилюкою рудою

Покрита з ніг до голови, 

Стоїть тайговою бідою

Перед заставами Москви.


Вона таке в казках ославить, 

Так заспіває з-під пера, 

Що не збагне професор навіть, 

Як донести до школяра.


Їй не потрібно хрестоматій, 

А тільки вуха і серця

Між тьмяних блисків у кімнаті

З огню тремтячого скіпця.


Щоб рукописними рядками

Відкрити суть жахних речей

І вірш не міряти крапками –

До світу не склепить очей.


_


1


Пусть по-топорному неровна

И не застругана строка, 

Пусть неотесанные бревна

Лежат обвязкою стиха, –


Тепла изба моих зимовок –

Одноэтажный небоскреб, 

Сундук неношеных обновок, 

Глубоко спрятанный в сугроб, 


Где не чужим заемным светом, 

А жарким углем рдеет печь, 

Где не сдержать ничьим запретам

Разгорячившуюся речь.


2


И я, и ты, и встречный каждый

На сердце песню бережет.

А жизнь с такою жадной жаждой

Освобожденья песни ждет.


Та песня петь не перестала, 

Не потонула в вое вьюг, 

И струнный звон сквозь звон металла

Такой же чистый сеет звук.


На чьем пиру ее похмелье?

Каким вином она пьяна?

На новоселье в подземелье

Она тайком приведена.


А может быть, всего уместней

Во избежание стыда

И не расспрашивать о песне, 

И не искать ее следа.


3


Я много лет дробил каменья

Не гневным ямбом, а кайлом.

Я жил позором преступленья

И вечной правды торжеством.


Пусть не душой в заветной лире –

Я телом тленья убегу

В моей нетопленой квартире, 

На обжигающем снегу.


Где над моим бессмертным телом, 

Что на руках несла зима, 

Металась вьюга в платье белом, 

Уже сошедшая с ума, 


Как деревенская кликуша, 

Которой вовсе невдомек, 

Что здесь хоронят раньше душу, 

Сажая тело под замок.


Моя давнишняя подруга

Меня не чтит за мертвеца.

Она поет и пляшет – вьюга, 

Поет и пляшет без конца.


4


Не для анютиных ли глазок, 

Не для лобастых ли камней

Я сочинил немало сказок

По образцу Четьи-Миней?


Но все, что я шептал сердечно

Деревьям, скалам и реке, 

Все, что звучало безупречно

На этом горном языке, –


Псалмы, элегии и оды, 

Что я для них слагать привык, 

Не поддаются переводу

На человеческий язык.


Так в чем решенье той задачи, 

Оно совсем не в пустяках.

В том, чтоб тетрадь тряслась от плача

В любых натруженных руках.


И чтоб любитель просвещенья, 

Знаток глазастого стиха, 

Ценил узорное тисненье

Зеленой кожи лопуха.


И чтоб лицо бросала в краску

От возмущенья и стыда

Земная горечь русской сказки

Среди беспамятного льда.


5


Весною все кричало, пело, 

Река гремела возле скал, 

И торопливо, неумело

В подлеске ландыш зацветал.


Но день за днем одно ненастье, 

И редкий, жгучий солнца луч

Как ослепительное счастье

Порой выглядывал из туч.


За эти солнечные нити

Цветок цеплялся как слепой

И лез туда в поток событий, 

Готовый жертвовать собой.


И кое-как листы расправя, 

И солнцу выйдя на поклон, 

О славе думать был не вправе, 

О слове вольном думал он.


6


Так где же песня в самом деле?

Немало стоило труда, 

Чтоб разметать слова в метели, 

Их завалить кусками льда.


Но песня петь не перестала

Про чью-то боль, про чью-то честь.

У ней и мужества достало

Мученья славе предпочесть.


Она звучит в едином хоре

Зверей, растений, облаков.

Ей вторит Берингово море –

Стихия вовсе не стихов.


И на ветру скрипят ворота

Раскрепощенных городов, 

И песня выйдет из болота

И доберется до садов.


Пусть сапоги в грязи и глине, 

Она уверенно идет.

И рот ее в лесной малине, 

Сведенный судорогой рот.


Она оранжевою пылью

Покрыта с ног до головы, 

Она стоит таежной былью

Перед заставами Москвы.


Она свои расскажет сказки, 

Она такое пропоет, 

Что без профессорской указки

Едва ли школьник разберет.


И ей не нужно хрестоматий –

Ей нужны уши и сердца

И тот, дрожащий над кроватью, 

Огонь лучинного светца, 


Чтоб в рукописной смутной строчке

Открыть укрывшуюся суть

И не искать ближайшей точки, 

А – до рассвета не уснуть.


Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!