Більше ніж друг...
з рубрики / циклу «ми»
Стомлено зорі лягають на плечі
Вечір цілує вікно.
Я ж забуваю день свій і речі,
Що неважливі давно.
Я забуваю про сонячний ранок
І мерехтіння в очах.
День догоряє і наостанок
Я відчуваю лиш страх.
День догоряє і падає зірка
Місяць виходить на лан.
Плаче душа, як тая сопілка,
Знову в цей вечір я сам.
Душечка плаче, чому невідомо
Я ж одинокість люблю.
Та відчуваю це підсвідомо,
Я безпорадність свою.
Я відчуваю що майже не дишу
Місяць сріблястий навкруг.
Думка лама примарную тишу,
Ти мені більше, ніж друг...
