Одинока душа...
з рубрики / циклу «Все і всі»
День і ніч. Ніч і день.
І так знову, і знову, і знову.
На пероні вокзалу алея
і лави у формі підкови,
І старенький ліхтар
Ще живіє, жовтіє
І майже вночі не скрипить.
А на лаві, на протязі
Схитуючись, як у потязі
Безпритульна тихенько лежить.
Нема діла до пар,
Що проходять повз неї в алею
І до того, що протяг
і трішки дощить,
лиш здіймається враз,
коли голос сталевий
Про черговий «швидкий»
На пероні скрипить.
Підхвативши на руки
свої нечисленні пожитки
вздовж вагонів
швиденько крокує вона,
оминає людей і візки,
і не чує дзвінків телефонів,
тільки ловить обличчя
що на неї біжать із вікна.
Ось і крайній вагон
Стріпнувся пораненим птахом
І подався з братами кудись.
Повертається дама понуро
Вкривається небом, як дахом,
І забутий на час непривітний перон.
Ніч і день. День і ніч.
І так знову, і знову, і знову.
Рік минає за роком,
Зупинок не відає час.
І все слабше і слабше
Безхатньої кроки
І все тихше і тихше
Сталевий той глас.
І вже стільки минуло часу
І до біса облич промайнуло,
Та на жаль те, що треба
Не бачив перон.
Все частіше й частіше
Згорьовані сльози із неба
Мішались з слізьми
Біля скронь…
Я ступив на перон
Кроком рушив в алею,
Та безхатня зітхнула
Щось впустила з долонь.
Я підняв із бетону
Клаптик сірий паперу
Що напевно колись
Гарним фото було.
І бажаючи хоч би
На участь зігріти,
Я її про таке запитав:
Чим жила, на що мала надію
Скажи но жебрачко?
Хоча милість ніколи
Не просить вона
То скажи ж що чекання твоє
Тоді значить,
І чому ти сумна і сама?
Довго довго сиділа
Притихло людина,
Щось у пам’яті певно
шукала своїй.
І минула вже майже година
Коли зміг я побачити
Очі з під вій.
І яким же ж було тоді,
Боже ж мій, здивування,
Коли душу свою
Я пізнати спромігся у ній!
І сказала душа,
Ти пробач, але я не жебрую.
На пероні життя я від віку живу
Серед потягів різних,
На єдину чатую, ту, що
Зможе зігріти безхатнюю
Душу твою…
Ніч і день. День і ніч.
І так знову, і знову, і знову…
На пероні ліхтар, ще скрипить
Знову дощ поливає алеї
І в чеканні кохання
Душа одинока стоїть…
