03.03.2018 17:17
18+
286
    
  1 | 1  
 © Юлія Шевель

Я руйную спогади про тебе, ніби храми

Я руйную спогади про тебе, ніби древні храми.

Ти – згусток болю в мені, ти – мої на зап’ясті шрами.

Ти – малюнок на склі, ти – несправджене передбачення.

Туго вріс ти між ребер, а інше – не має значення.


Твій Бог – нахабний і впертий, на ключиці в нього змія.

Він стоїть за спиною, називає мене на ім’я.

Знає кінцівку, сюжет, але не пам’ятає пролог.

Каже, що хепі-енд – занадто банально для нас обох.


Переконує, що залежність – це форма любові.

Я злюсь, зупиняю його поцілунком на півслові.

Ми голосно кохаємось в підвалі світобудови.

Одна куртка на двох, до ранку про сенс життя розмови.


Він говорить, що це не зрада, бо насправді він – це ти.

Боляче стискає стегна, як землю бетонні мости.

Його пальці – мов лезо. Дотики – голками під шкіру.

Вдих-видих. Розтисни кулак, я вводжу тобі віру.


Якщо він – це ти, чому й досі так невимовно болиш?

Якщо довго тліти в собі – колись неодмінно згориш.

Він не стане тобою, він – в моє тіло тридцятий цвях.

Триматиму його поруч, доки ліжко моє в синцях.


Ти рахуєш зірки і окреслюєш всесвіту межі, 

Ти спиняєш річки, гасиш подихом усі пожежі.

Лиш єдина стихія тобі непідвладна роками:

Ти ніколи не спиниш того, що триває між нами.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 04.03.2018 09:47  Світлана Рачинська => © 

Досить цікаво. Експресивно, і цим підкупає. Щирі рядки.