09.03.2018 08:08
Без обмежень
63 views
Rating 5 | 3 users
 © Костенюк

Ворон

переспів з Едгара А. По

Опівно́чі, в час безсонний, думами тяжкими повний, 

над забутими книжками я схилився в напівсні, 

в марення тікав від муки – раптом пролунали звуки, 

наче тихий в двері стукіт – в двері стукають мені?

«Гість якийсь, – прошепотів я, – серед ночі в тишині, 

в двері стукає мені».


Пам`ятаю це чекання… За вікном дощу ридання…

У камінні на прощання хмиз вуглинками ще тлів…

Як чекав я, щоб на ганок, ледь замріється світанок, 

лист, нехай, хоч наостанок, білим птахом прилетів –

від Ленори, що ясніша від усіх земних вогнів, 

від Зорі щасливих днів!


Штор червоних колихання тихе чулося зітхання, 

наче помах розставання, серце тиснуло на ні́іч.

З острахом незрозумілим я підвівся сполотнілий

«Певно гість це запізнілий в двері стукає мені.

Пізній гість у мене просить відпочинку у вісні –

в двері стукає мені».


Втамувавши хвилювання, кваплячись до привітання –

промовляю: «Зволікання не засуджуйте мого, 

напливає шум від стріхи, я замріяний до втіхи, 

задрімав… був стукіт тихий і я не почув його».

Відчиняю двері в морок і дивуюся: чого

не зустів я – будь-кого?


Поглядаючи похмуро, в дверях я закляк понуро, 

слухаючи, як в баюри краплі падають дощу.

Насторожено мовчала ніч, немов когось чекала.

«О, Ленора!» – пролунало ім`я в дощ, який не вщух.

«…ора!» – вигук мій лунає: повторила ніч його, 

мов покликала кого.


Я в кімнату повернувся, двері зачинивши, чувся

знову стукіт, я здригнувся, від вікна вже віддає.

«Певно в хаті щось зламалось, на підлогу щойно впало, 

від вікна щось відірвалось, бо у шибу сильно б`є

вітер гратами віконниць. Проривається безсонність

вітром у житло́ моє».


Відчинив я стулки й грати – раптом, входить до кімнати, 

чорний Ворон, вісник втрати, гордий Ворон давніх днів.

У кімнаті наді мною він злетів над головою

і на бюст, що під стіною, на Афіни бюст присів, 

мов на шоломі Паллади відпочити захотів

гордий Ворон давніх днів.


Вітер холодом війнув, я дві стулки запахнув

і до птаха повернув, оглядаючи поволі.

Так розмову розпочав: «Трохи ти мене злякав.

Біля хати ти відколи по своїй, чи вищій волі?

Як би я тебе назвав?» і здригнувся мимоволі –

Ворон відповів: «Ніколи».


Так мені він відповів, а мені забракло слів, 

щоб відповісти́. Зустрів вперше ще колись у школі

дресированих птахів та подумати не смів, 

щоб у гості прилетів на ніч у моєму холі

пір`я мокре отряхати, проживаючий у полі

Ворон з іменем Ніколи.


Вивчив десь поміж людьми, доки прилетів сюди.

Втілив душу назавжди в слово лиш одне «Ніколи».

Позираючи суворо, чітко вимовляє слово.

«Завтра він мене покине, полетить шукати долі, –

я прошепотів, – поволі доживатиму в юдолі».

Ворон викрикнув: «Ніколи»


Тихий голос мій тремтить: «Це доречна відповідь».

Здогадався вже за мить: «Наче човен на приколі, 

в клітці жив для красоти у страждальця, як і ти.

За закритими дверима він тебе навчав, неволив, 

але все ж тебе не втримав, повепнути долю молить, 

тільки, не знайде ніколи».


І для плачучих сердець є забава накінець!

Оксамитовий стілець підсуваю я до столу.

Не скоряючись журбі, промовляю сам собі:

«Ворон це, хай йому грець! Сів на бюст, як на престолі.

Тільки, що сказати хоче він зловісним цим «Ніколи», 

грізним карканням: «Ніколи»?


Вперше вже за низку днів я здивований сидів

і за Вороном глядів пильно, з призабутим болем.

Та згадавши про мій жаль, накотила враз печаль, 

втома, наче пектораль, хилить голову до долу:

бо вже ту, кого любив, образ чий так серце коле, 

я не пригорну ніколи.


Тільки що це: потемніло, все навколо як розмило, 

мов яка небесна сила серафимом пролетіла

і я вигукнув: «Пробач, одинокий серця плач –

ось, нарешті, по Ленорі – забуття в моєму горі

відчуває у покорі моє серце захололе!»

Ворон прохрипів: «Ніколи».


І я крикнув, у весь дух: «Птах, ти певно з пекла дух, 

посланець спокути мук, що гроза знесла до долу, 

чи, напроти – голосистий неба вісник урочистий!

Від нечистої ти мислі, чи з Божественної волі –

подаруй мить забуття, що чекаю я, відколи…»

Ворон перебив: «Ніколи».


«Чи пророк, – я крикнув, – віщий, а чи темний дух зловісний, 

Божим іменем найвищим, що надію шле убогим

заклинаю і молю: ти скажи, чи я в Раю

споглядатиму Ленору рівну ангельському колу?»

Чорним блиском очі птаха мої очі прокололи, 

Ворон відповів: «Ніколи».


І гукнув я, сам не свій: «Геть від мене, пташе злий!

Відлети в пітьму скорій, що здійняла ночі щогли.

Лжа пекельна, відійди в своє пекло назавжди! 

В ці слова, що брешеш ти не повірю я ніколи!

Вийми дзьоба з мого серця, повертайся в темні доли!»

Ворон загарчав: «Ніколи!».


І сидить собі зловісний чорний Ворон, Ворон вісник, 

тінню на стіні повиснув, як химера на костьолі;

і коли життя мине, не покине він мене.

Серце втомлене ого́лить і уста мої замовклі

загорне́ у чорні крила, що накрили все навколо, 

Ворон на ім`я Ніколи.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 13.03.2018 09:49  Тетяна Чорновіл => © 
 12.03.2018 09:46  © ... => Тетяна Ільніцька 

Дякую. Це той випадок, коли боїшся, але робиш)))) 

 12.03.2018 09:43  © ... => Серго Сокольник 

Дякую) 

 12.03.2018 09:15  Тетяна Ільніцька => © 

Велика, значна робота. Вам - плюсик до карми за розширення тексту українських перекладів)))) 

 12.03.2018 02:27  Серго Сокольник => © 

О, респект) 

 10.03.2018 14:02  © ... => Тетяна Чорновіл 

Дякую! Радий, що Вам сподобалося. Починав з острахом, що не наближусь до оригіналу, але, певно, сам Е. По був поряд)))

 10.03.2018 11:50  Тетяна Чорновіл => © 

Грунтовна творча робота з символічним осмисленням! Дуже цікаво читається, чи то віщується. Чудово! 

Публікації автора Костенюк

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше