Ворон
переспів з Едгара А. По
Опівно́чі, в час безсонний, думами тяжкими повний,
над забутими книжками я схилився в напівсні,
в марення тікав від муки – раптом пролунали звуки,
наче тихий в двері стукіт – в двері стукають мені?
«Гість якийсь, – прошепотів я, – серед ночі в тишині,
в двері стукає мені».
Пам`ятаю це чекання… За вікном дощу ридання…
У камінні на прощання хмиз вуглинками ще тлів…
Як чекав я, щоб на ганок, ледь замріється світанок,
лист, нехай, хоч наостанок, білим птахом прилетів –
від Ленори, що ясніша від усіх земних вогнів,
від Зорі щасливих днів!
Штор червоних колихання тихе чулося зітхання,
наче помах розставання, серце тиснуло на ні́іч.
З острахом незрозумілим я підвівся сполотнілий
«Певно гість це запізнілий в двері стукає мені.
Пізній гість у мене просить відпочинку у вісні –
в двері стукає мені».
Втамувавши хвилювання, кваплячись до привітання –
промовляю: «Зволікання не засуджуйте мого,
напливає шум від стріхи, я замріяний до втіхи,
задрімав… був стукіт тихий і я не почув його».
Відчиняю двері в морок і дивуюся: чого
не зустів я – будь-кого?
Поглядаючи похмуро, в дверях я закляк понуро,
слухаючи, як в баюри краплі падають дощу.
Насторожено мовчала ніч, немов когось чекала.
«О, Ленора!» – пролунало ім`я в дощ, який не вщух.
«…ора!» – вигук мій лунає: повторила ніч його,
мов покликала кого.
Я в кімнату повернувся, двері зачинивши, чувся
знову стукіт, я здригнувся, від вікна вже віддає.
«Певно в хаті щось зламалось, на підлогу щойно впало,
від вікна щось відірвалось, бо у шибу сильно б`є
вітер гратами віконниць. Проривається безсонність
вітром у житло́ моє».
Відчинив я стулки й грати – раптом, входить до кімнати,
чорний Ворон, вісник втрати, гордий Ворон давніх днів.
У кімнаті наді мною він злетів над головою
і на бюст, що під стіною, на Афіни бюст присів,
мов на шоломі Паллади відпочити захотів
гордий Ворон давніх днів.
Вітер холодом війнув, я дві стулки запахнув
і до птаха повернув, оглядаючи поволі.
Так розмову розпочав: «Трохи ти мене злякав.
Біля хати ти відколи по своїй, чи вищій волі?
Як би я тебе назвав?» і здригнувся мимоволі –
Ворон відповів: «Ніколи».
Так мені він відповів, а мені забракло слів,
щоб відповісти́. Зустрів вперше ще колись у школі
дресированих птахів та подумати не смів,
щоб у гості прилетів на ніч у моєму холі
пір`я мокре отряхати, проживаючий у полі
Ворон з іменем Ніколи.
Вивчив десь поміж людьми, доки прилетів сюди.
Втілив душу назавжди в слово лиш одне «Ніколи».
Позираючи суворо, чітко вимовляє слово.
«Завтра він мене покине, полетить шукати долі, –
я прошепотів, – поволі доживатиму в юдолі».
Ворон викрикнув: «Ніколи»
Тихий голос мій тремтить: «Це доречна відповідь».
Здогадався вже за мить: «Наче човен на приколі,
в клітці жив для красоти у страждальця, як і ти.
За закритими дверима він тебе навчав, неволив,
але все ж тебе не втримав, повепнути долю молить,
тільки, не знайде ніколи».
І для плачучих сердець є забава накінець!
Оксамитовий стілець підсуваю я до столу.
Не скоряючись журбі, промовляю сам собі:
«Ворон це, хай йому грець! Сів на бюст, як на престолі.
Тільки, що сказати хоче він зловісним цим «Ніколи»,
грізним карканням: «Ніколи»?
Вперше вже за низку днів я здивований сидів
і за Вороном глядів пильно, з призабутим болем.
Та згадавши про мій жаль, накотила враз печаль,
втома, наче пектораль, хилить голову до долу:
бо вже ту, кого любив, образ чий так серце коле,
я не пригорну ніколи.
Тільки що це: потемніло, все навколо як розмило,
мов яка небесна сила серафимом пролетіла
і я вигукнув: «Пробач, одинокий серця плач –
ось, нарешті, по Ленорі – забуття в моєму горі
відчуває у покорі моє серце захололе!»
Ворон прохрипів: «Ніколи».
І я крикнув, у весь дух: «Птах, ти певно з пекла дух,
посланець спокути мук, що гроза знесла до долу,
чи, напроти – голосистий неба вісник урочистий!
Від нечистої ти мислі, чи з Божественної волі –
подаруй мить забуття, що чекаю я, відколи…»
Ворон перебив: «Ніколи».
«Чи пророк, – я крикнув, – віщий, а чи темний дух зловісний,
Божим іменем найвищим, що надію шле убогим
заклинаю і молю: ти скажи, чи я в Раю
споглядатиму Ленору рівну ангельському колу?»
Чорним блиском очі птаха мої очі прокололи,
Ворон відповів: «Ніколи».
І гукнув я, сам не свій: «Геть від мене, пташе злий!
Відлети в пітьму скорій, що здійняла ночі щогли.
Лжа пекельна, відійди в своє пекло назавжди!
В ці слова, що брешеш ти не повірю я ніколи!
Вийми дзьоба з мого серця, повертайся в темні доли!»
Ворон загарчав: «Ніколи!».
І сидить собі зловісний чорний Ворон, Ворон вісник,
тінню на стіні повиснув, як химера на костьолі;
і коли життя мине, не покине він мене.
Серце втомлене ого́лить і уста мої замовклі
загорне́ у чорні крила, що накрили все навколо,
Ворон на ім`я Ніколи.
