Умоглядні метаморфози
а простору меншає...
менше і менше його...
для світу немає вже місця -
власного світу...
і дихати важще.
і кисню не достає
у спеку нестерпну доби.
...і з розбігу стрибнеш рибою у водоверть,
у щільну темряву,
у глибінь,
у тишу,
у холод,
у спокій.
відштовхуєся від піщаного дна
і злітаєш стрімко птахою чорною
прямісінько в лапи містичного звіра -
дзюбнеш йому межі вічі!
росколеться вмить голова горіхова навпіл.
і спурхуєш звідти,
пурхаєш
наче сп"янілий у волі
чарівнокрилим метеликом.
сідаєш на квітку яскраву
дивного зеленогаю.
там листя шумить,
нашіптує річці
(що до неба осміхнена
і струнка гайова красуня!)
про чари морів,
океанів,
про райдуги і водоспади.
і віти дерев гойдають,
розгойдують леготами птахів,
самозабутньо підспівують що
шарудінню,
мелодії шепоту листя.
...у ту ж мить -
над цим над усім
ширяєш у небі хижим всевидящим птахом.
пікіруєш каменем чорним на квітку яскраву,
п"еш із якої метеликом
чарівнокрилим
нектар -
в самого себе поцілити
цілиш,
розрізуєш простір цупкий і пружистий падінням.
...і рибою в темряву
зісковзуєш по водоспаду
у холод,
у тишу,
у спокій,
у товщу глибин.
вистрибуєш вгору,
у спеку нестерпну пустелі.
у простір,
що змалений... - тане!
ледь втиснувся в ньому.
і дихати важко.
і кисню не достає.
на березі рибою б"єся
у спеку нестерпну доби... -
там місця немає для світу,
власного світу,
з тобою який,
у тобі,
для тебе...
конаєш порожній...
висхлий...
усохлий...
