Муза весни
ти помилилась...
ні! заблукала, мабуть,
що завітала сюди,
у гості до мене старого
в халупу нудьги і мовчань.
весною усміхненою ввійшла,
піснями чарівних птахів!
і мовиш про щось шепотінням легким,
шелестом легота
в листі тополь і верби.
я спішно нотую тебе,
вношу в простір білий паперу слова.
зачитую вголос.
і ти виправляєш похибки і помилки.
а потім зманила у степ.
водила в ранкову зорю.
підіймала до зір
на крилах захопленості і мрій.
і знов
крізь вечірню зорю
по травам і квітам казкового степу
повертала у дім
мій і...не мій -
на бароковий схожий палац
в різнобарвному сяянні був,
на ляльковий дарунок
щедрого чарівника.
озирнувся.
а ти вже пішла.
і більше напевно
нам вже не зустрітись ніколи.
щось саркастичне,
цинічнопохабне промимрив
...умить
зникає палац!
і я
у холодній халупі нудьги і мовчань
відраховую кроки.
на шії ліхтар
хитається
світить в туман,
у морок буденності
прози буття.
сходжу сходами вниз,
у марнот марноту,
у прірву,
в безодню,
вгрузаюсь у чорну діру...
і згадую, Музо, тебе... -
як стрімко тоді ти бігла по зорям між зір!
у Всесвіті творень,
руйнацій,
відроджень
і
безголосого болю
у непроглядній пітьмі...
...і був тобі шлях
уквітчаний промінь веселки...
