З літами...
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Сумка листоноші»
«С годами все безоговорочней»,
«Сумка почтальона»
З літами все беззастережніше
Крізь суджень смуту самотинну
Гіркота краплями без меж уже
У вічність повниться єдину
Затихне гамір тарабарщини
З догідливих думок осади,
І ми повернемося з панщини
На Божі пристрасті вказати.
Ми вік містерією змірили,
Наповнивши притихлі зали,
Бо тим були, у що ми вірили
І тим, що чесно зображали.
І шепіт наш, стократ підсилений,
Підхоплений сердець луною,
На глядача, мов клич окрилений,
Нахлине хвилею сумною.
Йому північну нашу сторону
Укаже компас при нагоді,
Де нас розкльовували ворони,
Добравшись до живої плоті.
І як сприймати в тій фантазії
Буття, невинно убієнне,
Щоб не знайти в геномах Азії
Жахіть пекельної геєни.
Ми зберегли тіла нетлінними
В літах застиглою юрбою,
Розп’яті, пропадали тінями
І воскресали знов до бою.
Північним сяєвом помічені
Скалистим тюрмам на поталу,
Світили ми для всіх на відстані
Немов з якого п’єдесталу.
Ми тут за модами не гналися –
До мук вдягали робу звичну,
Та й первородством не мінялися
На рабську юшку чечевичну.
Стезями прогнані голгофськими,
Зіп’явши дум тягар на плечі,
Йдемо завулками московськими,
Не знати, учні чи предтечі.
_
С годами все безоговорочней
Суждений прежняя беспечность,
Что в собранной по капле горечи
И есть единственная вечность.
Затихнут крики тарабарщины,
И надоест подобострастье,
И мы придем, вернувшись с барщины,
Показывать Господни страсти.
И, исполнители мистерии
В притихшем, судорожном зале,
Мы были то, во что мы верили,
И то, что мы изображали.
И шепот наш, как усилителем
Подхваченный сердечным эхом,
Как крик, ударит в уши зрителя,
И будет вовсе не до смеха.
Ему покажут нашу сторону
По синей стрелочке компаса,
Где нас расклевывали вороны,
Добравшись до живого мяса,
И где черты ее фантазии,
Ее повадок азиатских
Не превзошли ль в разнообразии
Какой-нибудь геенны адской.
Хранили мы тела нетленные,
Как бы застывшие в движенье,
Распятые и убиенные
И воскрешенные к сраженьям.
И бледным северным сиянием
Качая призрачные скалы,
Светили мы на расстоянии
Как бы с какого пьедестала.
Мы не гнались в тайге за модами,
Всю жизнь шагая узкой тропкой,
И первородство мы не продали
За чечевичную похлебку.
И вот, пройдя пути голгофские,
Чуть не утратив дара речи,
Вернулись в улицы московские
Ученики или предтечи.
