Жорстокій рідній стороні
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Злотії гори»
«Нет, не рука каменотеса…».
«Златые горы»
Ні, не каменотеса сили,
А майстра точений різець
Перетворив скалисті схили
У храму зодчого взірець.
Що звати долею таланту,
Як завузька стезя й тропа,
Коли земля, як Іоланта,
Сама не знає, що сліпа,
До ніг йому, до ніг поету,
Що з сили вибився в путі,
Сипнула квітами з бескету,
Та барви вибрала не ті.
Тут кожен має в розмаїтті
Сюжетів вітряний сувій,
І сонця тінь по білім світі
Півроку плине в захід свій.
Календаря відлига давня
Землі не знана ще, проте
Пургою на початку травня
Усяку пісню замете.
Тож і приходиться шукати
Запасу горя в дальню путь,
Щоб тут без компаса никати,
Щоб жити хоч би як-небудь.
І де йому знайти розплати?
Чим жив, що думав він без сил?
І друзі ж бо не винуваті,
Що не піднімуться з могил.
А двері в пекло, в рай тим паче,
Відкриють лиш його ключі.
Він по системі Брайля наче
Папір виколює вночі.
І, піддаючи розшифровці
Тьму ніччю зболених словес,
Шукає крюк, щоб на вірьовці
Злетіти ближче до небес.
О, як хотів би він ті муки,
Чоло схиливши в сивині,
Віддати – тільки прямо в руки
Бо вірив в мить тепла живого –
Не випустить отчизна з рук
Його зізнання лісового
В димах нещадних завірюх.
_
Нет, не рука каменотеса,
А тонкий мастера резец
Из горных сладивший откосов
Архитектуры образец.
И что считать судьбой таланта,
Когда узка его тропа,
Когда земля, как Иоланта,
Сама не зная, что слепа,
К его ногам, к ногам поэта,
Что явно выбился из сил,
Несет цветы другого цвета,
А не того, что он просил.
Где легендарные сюжеты
Дают любому напрокат,
И солнце там по белу свету
Полгода ищет свой закат.
Календаря еще не зная,
Земля полна своих хлопот,
Она пургой в начале мая
Любые песни заметет
Но у кого же нет запаса,
Запаса горя в дальний путь,
Чтобы скитаться без компаса,
Чтоб жить хотя бы как-нибудь.
И где ему искать расплаты?
Зачем он думал, чем он жил?
Его друзья не виноваты,
Что не выходят из могил.
Ведь эти двери – в ад ли, в рай ли
Дано открыть его ключам.
Он, будто по системе Брайля,
Бумагу колет по ночам.
И, подвергая расшифровке
Все то, что ночью написал,
Он ищет крюк, чтоб на веревке
Взлететь поближе к небесам.
И он хотел такие муки,
Забыв о ранней седине,
Отдать – но только прямо в руки
Родной неласковой стране.
И, ощутив тепло живое,
Страна не выронит из рук
Его признание лесное,
Завеянное дымом вьюг.
