Ридала скрипка… Розривала душу…
Плакали струни у Його руках,
І всі боялися цю мить зворушить,
А серце переповнював лиш страх…
Скрипаль все грав, і люди гомоніли,
Що він для Неї музику писав,
І хто Вона? Так знати всі хотіли.
А Він лиш грав – ні слова не казав…
Вона стояла, опустивши очі,
Сама не знала думати про що…
А Він все грав… І вранці, й серед ночі,
Йому завадити не міг ніхто…
«Біжить смичок по струнах, скрипка плаче,
Болить душа, як чую пісню цю,
Його життя не буде вже інакше,
Та що Йому сказати – не збагну…»
Вона не знала, та й ніхто не знає,
Коли мелодія лиш душу розрива,
А Він кохає, лиш Її кохає,
І найдорожчої за Неї вже нема…
Ніхто не бачив, як Він тихо плаче,
Ніхто не знав, чому Його душа
Від болю й муки у сльозах ридає,
А руки судорожно так дрижать…
І Він все грав мелодію чарівну –
Ридала скрипка, плакала струна…
А як розкрити таємницю дивну?
Здогадувалася Вона одна.
Одного дня їх погляди зустрілись,
Він музикою все Їй розповів…
І враз мелодія сумна змінилась –
Весела стала, як пташиний спів.
І скрипка вже від радості ридала…
На жаль, не довгим щастя те було.
Можливо, все ж Вона Його кохала…
Та все минуло, збігло, утекло…
Знов плаче скрипка, душу розриває,
Мелодія стривожено луна…
Скрипаль Її усе ще так чекає,
Але чомусь вже не спішить Вона…
Ридають струни… Серце завмирає.
Він знову пише Їй свої пісні,
Мелодії ці душу розривають –
Красиві, ніжні… І такі сумні…
Його кохання їх Йому диктує.
І часом навіть сльози на очах,
Він так чекає, що Вона почує,
І прилетить в реальності, не в снах.
Коли бере свою Він скрипку в руки,
Кожна струна від цього ожива.
Звучить мелодія жалю й розлуки,
Співає скрипка… І звучать слова:
«Вернись! Вернись з ключем Ти журавлиним,
Прийди! Прилинь із далечі доріг!
Вернись до мене з пухом тополиним!
До Тебе в серці я любов зберіг…»
