Я бавився з грозою у квача.
Вона мене хотіла упіймати.
Я на ровері що є сил тікав,
Крутив з великов швидкістю педалі.
Та марно, ось наздожене.
Вже грубі каплі б’ють мене у спину.
Та я сховавсь, під липов, най найде.
Так просидів, десь нецілу годину.
Здурив. Замучилась гроза.
Вже десь далеко погримує сердито,
Лиш по гостинцю розлилась ріка,
Кажу собі, що можна далі жити.
Поважно сів, полегонько кручу,
Роверок їде, я собі сміюся.
Та певно сильно розсердив грозу,
І серед поля так геби зловився.
Та пані з ліва легонько зайшла,
І затягнула небо з переду і з заду,
І як засвітить, блискавка, і не одна,
Здригнулася дорога від удару.
І що тут коїтисі почалось,
Вода стінов, за метер ніц не вижу.
Сховайте! Поможіт! Ратуйте хтось!
Хоча б якусь маленьку кришу!
Ото вже відорвалася на мні.
Зопрала до посліднєв нитки.
Би добре пам’ятав собі,
Як із грозою бавитись в ловітки.
Дрогобич, 2011
