Емігрант
повість
Пролог
О тихий Амстердам
«О тихий Амстердам»
К. Бальмонт
Я з вами поділюся дечим:
задумав я уявну втечу
у милий серцю Амстердам,
де Амстелом від площі Дам
Рембрант пливе з Тюссо мадам
до парку Вондел, чи, можливо,
по Сінгел*, по Херегенграхт*…
Облишу назви полохливо,
бо заблукаю. Хоч назад
вже не планую особливо.
В човні-будинку оселюсь
і змінюватиму адресу,
де, вже заради інтересу,
кормою берега торкнусь.
* назви каналів
І
Пастораль
«Завдяки живопису я всі ці дні
відчуваю себе таким щасливим!»
Вінсент Ван Гог
Уже два роки на цій баржі він живе,
куди прокладені – каналами пливе,
спиняється там, де йому цікаво:
в містах приморських, в річкових заплавах,
малюючи пейзажі берегів,
гаїв густих і заливних лугів
населених багатими стадами,
сільських будиночків захованих садами;
спостерігає побут у селян,
щоденну працю – данину полям
в переплетіннях жанрових історій,
аж доки не зійдуть на небо зорі.
Повільно ночі вісник настає
і тихо спокій кольорам дає,
окрім одного – ультрафіолету;
приймає ніч у нього естафету,
на світ людський розстелюючи тінь,
мов ковдру вовняну для сновидінь,
щоб тепло їм зліталось на оселі
тих, хто на них очікує в постелі.
Тож і йому вже час спускатися у трюм,
на нього там чекають Кант і Юм,
стоять ще не розкриті Ніцше й Гегель –
замість снодійного – читання перед сном,
але спочатку сандвіч з молоком
і теплий душ і вогник у каміні,
і що ще треба молодій людині
в її не повних двадцять вісім літ
на цій добром обділеній Землі?
Сюрпризів є багато у природи,
дощі піти не оминуть нагоди –
понад травою заливних лугів
посеред ночі грім прогуркотів.
Та тільки він ще спить і дріб розбитих крапель
доречним шумом в сон його потрапив.
Щораз зі сходу прилітає сон
і сниться: він в окопі, бій, патрон
заклинило затвором – не дістати,
в країні з назвою, що не згадати;
колись він жив там, сотні літ назад
і армії її він був солдат.
Осколком реактивного снаряда
йому пробило груди і він падав
сповільнено, неначе у кіно –
був спокій, і було вже все одно.
Під ранок він прокинеться і заведе
старенький дизель, баржу поведе
до узбережжя (ближче щоб до моря,
де оксамитовий сезон і де немає горя).
ІІ
Повернення до себе
«Самотність – це вигнання до себе.»
Володимир Шойхер.
Коли він підпливав до міста,
не грали труби урочисто –
лише в його уяві. Шум
від купи збуджених моторів
та натовп біля світлофорів
породжував тривожний сум.
В одному з бокових каналів
за ним закріплений причалик,
вірніше, за його човном.
Там офіційну мав адресу,
поштову скриньку, де всю пресу
поштар складав йому разо̀м.
За жѝтло баржа слугувала,
яку він, власне, до причалу
кормою і втулив туди,
на «радість» звичну вже сусідів,
що також на човнах всіх видів,
як він, жили серед води.
– Привіт! – Здоров будь! – залунали
знайомі голоси з причалу,
що одночасно слугував
за набережну для туристів,
які завжди присутні в місті,
бо місто звалось Амстердам.
У цьому місті є багато,
як в нього, барж, в них на кімнати
переробляють люди трюм;
і квадратури вистачає,
а на воді і шум стихає,
і підключити можна струм…
Сплативши немалі рахунки,
книжкові обійшов лавкѝ.
Колишні поновив стосунки
з салонами картин таки:
усі відвідав вернісажі,
де виставлялися пейзажі,
що у мандрівках малював,
чи, кажуть критики – «писав».
Хай невеличкий, все ж прибуток
приходив на його рахунок.
Пейзаж голландський, знаний скрізь,
багатий не минав турист.
Як повертався вже додому,
побачив морду він знайому
й на ній до себе інтерес.
Що ж, дочекався. Гарний пес.
Господарка поблизу бару
дає притулок сенбернару,
до речі, пиво там завжди
густе знайомим наливає,
а вдень туристам добавляє
до пива крапельку води.
Що ж, треба покормить Таліба –
їсть м`ясо і не хоче хліба.
Він любить мріяти, що десь
його кохана виглядає
і, заклопотаний увесь,
в дорогу скоро він рушає,
та тільки справи не дають…
І він придумує ті справи:
ще щось доробить, щось підправить
і завтра зранку – в добру путь…
ІІІ
Побачення з «давньою знайомою»
«– Значить, я права? В ньому є щось не зовсім нормальне?
– Моя дорога юна леді, хто з нас повністю нормальний?»
Агата Крісті, «Побачення зі смертю»
В чарівному хитросплетінні
вже місто огорнули тіні.
Ледь чутний розпочався дощ
молитвою вечірніх прощ.
Прощаючись із днем минулим
та людством стомлено поснулим,
до світанкової зорі
горять реклами й ліхтарі.
По площам та проспектам чистим
шукають враження туристи
і запах трункових грибів
серед червоних ліхтарів.
В крисані, темному плюмажі
його очікує на баржі
жіноча постать. Краплепад
її ретельно оминає.
Йому здалось її він знає,
чи знав багато літ назад.
– Уклін мій Вам, шляхетна пані!
– Я бачу ти мене впізнав.
Ми зустрічалися в останнє,
як ти поранений лежав
снаряду вражений уламком.
– Вас бачив, як лежав за танком...
На каву зайдете у трюм?
Знайомі хвалять, як готую.
– Що ж з задоволенням скуштую.
До кави що? – Рахат-лукум.
– Жінки до ласощів охочі,
та ще, коли посеред ночі…
– Жартуєте. Живу осібно…
Ввімкнути світло? – Не потрібно.
Люблю дивитися вночі
на легкий пелюсток свічі.
– Свічки запалюю, буває,
коли електрики немає.
Тож зараз запалю. Ну як
Вам кави аромат і смак?
– Пристойні. Побратими, друзі,
всі хто поліг у лісо-смузі,
передають тобі привіт,
бажають, щоб ти зміг як слід,
на цьому непростому світі
за себе і за них прожити.
Про тебе згадують якраз.
До зустрічі. Мені вже час.
В турботах зранку воскресав
дощем омитий Амстердам.
Виблискує вологе чадо.
Збігає по дахам вода,
у їхні схилені свічада
небесна глибина спада.
Запрошують людей кав`ярні
в затишні закутки свої.
Омите місто у чеканні
від сонця пестощів стоїть.
В ранковій сонячній заграві
пусті дві філіжанки кави.
*«давня знайома» - смерть
ІV
Місто трьох веж
«Я тішуся малим, бо знаю цей закон:
Де роза — там шипи, а де скарби — дракон!»
Джалаледдін Румі 1207 – 1273р.р.
По сходам гвинтовим, вузьким, похилим
піднявся він на Белфорт* і дракон*
до нього, нахиляючись зі шпилю,
йому всміхнувся, мов Ален Делон.
Ще дві дзвіниці височать обабіч:
святий Микола та святий Бавон
злетіли в небеса посеред пабів,
кав’ярень та каналових припон.
Сьогодні баржу він припнув у Генті*
і Якоб* привітав на постаменті.
На Грасі рідну мову він почув,
слова, що й не згадав би при нагоді.
До групи туристичної примкнув
і вже годину разом з ними ходить,
ретельно прислухаючись до слів,
свою байдужість вдаючи щосили.
Він сам колись так само говорив
і всі його так само розуміли.
Тож з ними на дзвіницю він заліз,
за вісім євро поглядає вниз.
– «Ген в тому замку мешкав Джеральд Диявол*.»
– «А там і замок графів Гравенстен.»
– «Той Джеральд Диявол мав жінок чимало,
вбивати їх в житті він бачив сенс.»
Ховаючись за їхніми плечима,
хоч зараз їх візьми і налякай,
він поглядає їхніми очима
на європейський недосяжний рай.
Такі наївні, геть не європейці…
і, раптом, потеплішало у серці.
* Белфорт – сторожова храмова вежа в Генті
* золотий дракон – символ незалежності Гента
* Гент – містечко в Бельгії
* Якоб ван Артевельде – гентський купець, лідер опозиції міст Фландрії проти Франції
* Грас – міст у Генті
* Джеральд Диявол – Джеральд Віліана, син графа Гента Зегера III, мав темний колір шкіри та чорне волосся, за що був прозваний Дияволом.
V
Гентський вівтар
«Ван Эйк охопив всю існуючу донині історію живопису!».
Ієронимус Мюнцер 1495р.
В соборі кафедральному Бавона
в молитві перед вівтарем стояв,
не розуміючи де сон, де яв,
чи сам Творець звертається з амвона
до нього образа̀ми і за мить
душа його на небо полетить;
в той ідеальний світ, що в Божій мислі
був явлений спочатку і вже вслід
явився Словом Бог і власний світ
створив, щоб віра, як дитя в колисці,
пливла до Нього натовпом людей –
так змалювали це брати ван Ейк.
Поснули в лісо-смузі побратими
на сході України у бою.
Він з ними душу залишив свою
і дивиться на диво разом з ними.
Він – через туристичну тісняву,
а хлопці бачать Бога наяву.
VI
Портрет
«Добре бачить лише серце!
Найголовнішого очима не побачиш»
Антуан де Сент-Экзюпері
Вони зустрілися в кав’ярні
на перехресті двох доріг.
З жінками зустрічі вже давні
він в пам’яті своїй беріг,
та ця була на них не схожа,
немов поезією проза
перетворилася й за мить
світ водоспадом полетить.
Так і його життя буденне
в затонах річкових заплав
спинилось, мов без вітру став,
і раптом ринулось буремне,
пошкодивши (який конфуз)
урівноваженості шлюз.
Вона його відчула погляд,
коли він малював ескіз.
У відповідь – миттєвий огляд
і позитивний фейс-реліз
він в її погляді помітив
в портрет домалювавши квіти.
Коли доїла «гентський ніс»*
на столик їй поклав ескіз.
– «Це до майбутнього портрету,
що малюватиму для Вас.
Знайдете позувати час?
Зізнаюся без пієтету:
неписану ніким красу
на полотно перенесу.»
Захоплений її портретом,
що в Муінтпарку малював,
сеанси запивав кларетом,
поїсти часом забував.
Був емоційним, невгамовним,
у спілкуванні нетактовним,
вдавався, часом, до образ
і перепрошував щораз.
Замирення були чудові:
маленький човник винаймав
і по Граслей* її катав.
Вони пливли у човникові
і цілувались тет-а-тет,
смакуючи «Бордо-Кларет».
– «Цей рік для університету
напевно стане визначним:
високу честь надавши Генту,
ти долю поєднала з ним.»
І, долучаючись до жарту,
вона всміхнулася: – «Не варто.
Якби не університет,
не написав би мій портрет.
Сидів би в закутках каналів,
свої пейзажі малював
і згадував, як воював,
в уяві вибухи лунали,
а ти не вдаючѝсь до слів
в пейзажах сам себе жалів.»
І він збагнув: це його кличе
із посмішкою на устах
його прекрасна Беатріче*
далекий розпочати шлях.
Три роки навчання̀ у Генті,
а там, як будуть документи,
на них чекає Амстердам,
на Амстелі, де площа Дам,
вони оселяться на баржі.
Там в нього власний є причал,
звідки свій шлях колись почав.
Він малюватиме пейзажі,
а їй – підкорювати світ…
І буде в них усе, як слід!
* гентські носики, або кубердони – цукерки
* Муінтпарк – парк у Генті
* Граслей канал у Генті
* Беатріче – див. «Божественну комедію»
08.05.2019р.
