Два сонети Вільяма Шекспіра
Сонет XCIX
Весняну я фіалку насварив:
«Цей аромат ти вкрала у кохання.
Твій пурпур на щоках її горів,
від її губ – пелю̀стків полихання.»
Лілеї дорікав за наготу
від білих рук твоїх, а майорана
бутони я картав за чистоту,
що взяли з локонів твоїх, кохана.
Зі страху рози, ніби на голках,
одна почервоніла, друга зблідла.
Їх сором з відчаєм в твоїх руках
з`єднала третя в переливах світла.
За подих викрадений з уст п`янких
на гусінь їх засуджую усіх!
Сонет СХХХ
Не схожі очі на зірки під вечір
і на корали – губи, і не те,
щоб наче сніг, були у неї плечі.
Волосся – чорне, а не золоте.
Жоржину, хай червону там, чи білу,
не вдасться прирівняти до щоки,
а тіло пахне так, як пахне тіло,
а не фіалок ніжні пелюстки.
Немає в неї досконалих ліній,
божественного світла на чолі.
Не знаю, як на небесах богині –
моя кохана ходить по землі.
Та поряд з нею заздрісно змовкали, –
кому у порівняннях набрехали.
