Випускникам
Годинник все думає: він не встигає -
жене циферблатом невинні хвилинки.
Щоночі його, наче Бога, благаю,
щоб час хоч ці тижні не мчався так стрімко...
Все згадую зараз... Сумбурні уроки.
Задачі, рівняння і вірші напам`ять.
Лункі в коридорі учительки кроки.
І першу "дванадцятку" в класнім журналі.
Все наче несправжнє. Далеке-далеке...
А в завтра дивитися якось тривожно.
Здається, зламаюся навпіл, як крейда.
Частинку себе залишу біля дошки...
І двері прикрию. Незвично. Без стуку.
Щоб більше ніколи не сісти за парту.
А як би хотілося знову за руку
учительку першу розгублено взяти...
З важким оберемком осіннього цвіту
у клас вересневого дня увірватись,
щоб знов, як колись, від ворожого світу
в обіймах її найрідніших сховатись...
І хай задала б спересердя учити
параграф нудний, не потрібний нікому.
І хай би підлогу примусила мити.
Аби залишитися тільки у школі!
На зборах би мамі мене лиш хвалили
за бали високі, характер хороший...
Я б вчасно додому, неначе на крилах...
Як треба, - то в шапці! Як треба, - в галошах!
Рояль... Малювання... Гімнастика... Співи...
Мене б не було в соціальних мережах...
Та б`ється у скронях бездушний годинник...
Дитинство жене моє, як на пожежу...
Мовляв, вже достатньо. І час - до дорослих.
А я все від неба чекаю на диво...
Бо це я в люстерку - великого зросту,
а в серці назавжди - маленька дитина...
