06.09.2011 21:13
-
1396 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Каранда Галина

ЯБЛУЧКО

Гріхів багато нам готує доля. 

Малі й великі, й ніби не страшні, 

І не завжди на них є наша воля, 

Буває, й не помітиш в метушні. 


Вони болять, неначе свіжі рани, 

І ниють, як старі нудні рубці. 

Хто праведний, хай кине в мене камінь 

Той, що так довго грів він у руці. 


Та гріх один, невільний і бездумний, 

Запав у душу глибоко мені, 

Не відпускає серце нерозумне, 

Нагадує про себе й уві сні… 


…Раз на півроку я таки зібралась 

(Хоч недалеко наче і живу) 

Сходить у церкву, свічечки поставить 

За тих, що вже у небі й ще в миру. 


З собою сина я взяла малого, 

Учився щоб замолювать гріхи. 

Ходили від святого до святого, 

Читали потихеньку молитви. 


А потім в сад ми монастирський вийшли. 

Яка там тиха, лагідна краса! 

І яблуні так втомлено принишкли, 

Що ними милувались й небеса. 


У мене й вдома яблука вродили! 

Але ж своє – то завжди не таке… 

А тут ще й обізвалася дитина: 

«Ой, мамо, це ж яке, мабуть, смачне!» 


І я так просто яблучко зірвала, 

Неначе це у себе у дворі. 

Майнула думка – мабуть це свячене, 

Раз виросло воно в монастирі. 


А молодий монах якось ліниво, 

Немов йому набридло це казать, 

Промовив з докором – у нас на все тут 

Благословення треба поспитать!.. 


І він пішов, спокійно, неквапливо –  

Ще встигне помолитись до зорі… 

Й аж тут мене неначе осінило –  

Та це ж я вкрала! Й де – в монастирі! 


О Господи! Незграбно, косо-криво, 

Я кинулась пробачення просить. 

Безглуздо так сказала, що дитині… 

А він промовив тихо: «Бог простить» 


Червонобоке яблуко в долоні 

Мене пекельним жаром обпалило 

Страшне питання билося у скронях: 

Я гріх сама взяла чи поділила з сином?! 


Як каятись, то, кажуть, Бог прощає 

А я не вмію навіть сповідатись. 

Та сни лихі потроху відступають, 

І на прощення хочу сподіватись. 


Ніяк не можу вибратись у церкву, 

Буденні справи заступають вічне. 

Згадаю яблуко – і соромом затерпне 

У грудях знову серце моє грішне. 



Лубни, 10.11.2008

Публікації: Каранда Галина

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 06.09.2013 22:52  Деркач Олександр => © 

Дуже сподобалось, і тема, і Ваші роздуми...у Вас є хоч один нормальний гріх?)) 

 06.09.2011 21:51  © ... 

цей вірш був як сповідь. мені справді полегшало, коли написала і прочитала його на нашому літоб"єднанні. дивно, але всі винуватять монаха. в мене й на думці не було винуватити його. зараз у МГАР їжджу вже спокійно - відпустило.

 06.09.2011 21:39  Тарас Іванів 

Ви в церкві шукаєте прощення? Ви вже прощені, бо написали ці рядки!!! Прощення в Вас самій!) 

 06.09.2011 21:36  Тетяна Чорновіл => © 

Вірш хвилюючий! Нема і не було в цій історії гріха. На порталі не один уже був вірш про те, як ми самі собі придумуємо страхіття, а тоді все життя намагаємося з ними боротися. Нехай кається монах, який розкидає докори, бо у нього не було дітей і не буде! Нехай кається влада, яка обкрадає народ до нитки без докорів сумління!