ЯБЛУЧКО
з рубрики / циклу «про життя»
Гріхів багато нам готує доля.
Малі й великі, й ніби не страшні,
І не завжди на них є наша воля,
Буває, й не помітиш в метушні.
Вони болять, неначе свіжі рани,
І ниють, як старі нудні рубці.
Хто праведний, хай кине в мене камінь
Той, що так довго грів він у руці.
Та гріх один, невільний і бездумний,
Запав у душу глибоко мені,
Не відпускає серце нерозумне,
Нагадує про себе й уві сні…
…Раз на півроку я таки зібралась
(Хоч недалеко наче і живу)
Сходить у церкву, свічечки поставить
За тих, що вже у небі й ще в миру.
З собою сина я взяла малого,
Учився щоб замолювать гріхи.
Ходили від святого до святого,
Читали потихеньку молитви.
А потім в сад ми монастирський вийшли.
Яка там тиха, лагідна краса!
І яблуні так втомлено принишкли,
Що ними милувались й небеса.
У мене й вдома яблука вродили!
Але ж своє – то завжди не таке…
А тут ще й обізвалася дитина:
«Ой, мамо, це ж яке, мабуть, смачне!»
І я так просто яблучко зірвала,
Неначе це у себе у дворі.
Майнула думка – мабуть це свячене,
Раз виросло воно в монастирі.
А молодий монах якось ліниво,
Немов йому набридло це казать,
Промовив з докором – у нас на все тут
Благословення треба поспитать!..
І він пішов, спокійно, неквапливо –
Ще встигне помолитись до зорі…
Й аж тут мене неначе осінило –
Та це ж я вкрала! Й де – в монастирі!
О Господи! Незграбно, косо-криво,
Я кинулась пробачення просить.
Безглуздо так сказала, що дитині…
А він промовив тихо: «Бог простить»
Червонобоке яблуко в долоні
Мене пекельним жаром обпалило
Страшне питання билося у скронях:
Я гріх сама взяла чи поділила з сином?!
Як каятись, то, кажуть, Бог прощає
А я не вмію навіть сповідатись.
Та сни лихі потроху відступають,
І на прощення хочу сподіватись.
Ніяк не можу вибратись у церкву,
Буденні справи заступають вічне.
Згадаю яблуко – і соромом затерпне
У грудях знову серце моє грішне.
Лубни, 10.11.2008
