Фатальне рішення
Зніме окуляри Абадо́нна,
Погляд блисне в душу, мов рентген –
І на зо́всім ще не сивих скронях
Вени запульсують за момент.
Револьвер підніме Азазе́лло –
І фонтаном через рану кров.
А у ній живуть, іще не вмерли,
Віра, і надія, і любов...
Не логічно, що там і казати,
Ігноруючи душевний вміст,
В мене, як у Майгеля, стріляти
Виключно за те, що я – «чекіст».
Та на цьому полі я – не воїн.
Тут не діють звичаї війни,
Бо за всім спостерігає Воланд
Зеленавим оком сатани...
Я його, насправді, не боюся,
Але сумнів душить, мов удав:
Чи питав він дозволу Ісуса,
Як про мене рішення приймав?
Наші вчинки так багатогранні.
Хто спроможний оцінити їх?
Наказав Лонгі́нові Афра́ній
Збавити Ісуса мук земних –
Списом той приніс Його у жертву…
Все, мабу́ть, працює саме так:
Неминуче мусимо померти,
Щоб воскреснуть у людських серцях.
Азазелло! Ти не схиб, друзяко!
Заслужив, по всьо́му видно, я,
Щоби смерть була, немов відзнака,
Ба́йдуже, що зо́всім не моя.
А коли вже буде кров розлита
І крізь неї проросте лоза,
Іноді хай плаче Маргарита,
Прочитавши те, що я писав.