В’язень бетонної скелі
Битим склом уламки серця на асфальті,
А душа – мов пошматована газета.
Як майстерно доля б’є свої пенальті!
Як мені самотньо стало на планеті!
Зі́йде сонце і нова́ настане днина,
Мов надія на повернення до тями,
Але ніч її безжалісно поглине,
Сподівання всі мої зведе до ями.
Я злечу у ліфті на бетонну скелю, –
Із її вершини геть не видно світу, –
Проміняю небо на високу стелю,
Із пітьмою зраджу сонячному світлу.
Відчуваю я, що скоро мить настане:
Розженуся по бетонному каскаду
І зірвуся вниз, у свій політ останній,
Щоб душі́ і серцю врешті дати раду.
Київ, 2025