з рубрики / циклу «Куди втому стелиш, навіщо?»
Душа моя, ти спрагла небесами,
У леті долом шмаття тягнеться крилом.
Сльоза, що висохла, палить обличчя мами,
Твоє ж життя летить обпеченим листком.
Час по утечі – чорний птах правдивий,
Здійнявся хмарами поміж земних дерзань.
Сліди й сліди кругом лягли людської сили,
Чи обезсилля тягне у глибоку твань?
Десь там, де впадемо у темній порожнечі,
Хтось тихо змовить, що шлях праведний пройшли.
Обличчя рідне покровителем предтечі
Відкриє стулки в преображені світи.
А якщо серйозно, то у всіх нас бувають моменти в житті, коли хочеться вити.... Просто, ваш момент, Тарасе, аж занадто затягнувся! У мене теж вірш про такий момент...