Сонце шепоче в довкіл колискову,
Далекий-здаля промінь стишено вмлів.
Прогриз серед жердя смішинку смеркову,
Ковзає: то вверх.., то униз – між шпилів.
Приречено став чорноокий чекає,
Коли морозець його погляд засклить.
Від холоду й вітру глибини сховає,
Де тлінне життя до весни добринить.
Між вбитого стебля і листя сцвілого
Хурчить невгамовна пташок гра і прить.
Обвисле тепло в часах дня ніякого
Погладжує зиму – нехай ще поспить.