Я каюсь...
Кохання, якого не було, придумане мною
Сувоєм із древніх печер я його витягаю.
Не знаю для чого і кого страждаю і каюсь;
Втікаю. Я з перед-лиця твого, мила, сьогодні втікаю...
Я знаю: так прагнув мене покарати Всевишній!
А вишня, що в нас за вікном простяга мертві віти,
Летіти! Кричить мені: в зиму, Андрію, летіти!
Не сміти сьогодні згортати душі покривало.
Забрало життя з мого тіла і серце, і душу,
І мушу крутитися вихором над аналоєм.
Спокоєм, далеких галактик сумним мерехтінням,
Й камінням означений контуром день в твоїй пам’яті ляже.
Покаже, як осінь із віршів моїх починалась
Здавалось: от-от нас боги у раю привітають...
Втікаю. Я з перед-лиця твого, мила, втікаю
Я каюсь! А ти мене в память візьми, й закрий двері за мною.
