Сповідальна Валентинка
Мій лАвровий вінець. Регалії від Папи.
Посада в Римі, пОчет, визнання…
Та я – ніхто, мізерніший комахи,
Навіки втрачена моя міцна броня!
Лючія спить і більше не проснеться.
Джовані плаче і Франческа теж.
Лиш біль мене від Господа торкнеться!
Від рук коханих, що не звуть з-за меж…
Я не писав їй віршів, не присвячував
Я їй сонетів дзвінкомовний шал.
Не римував латиною, розтрачував
Я на Лауру весь свій Божий дар.
У великодню п’ятницю до храму
Святої Клари в Авіньйоні я зайшов.
І вражений красою діви станув,
Засліплений Лаурою, мов стовп!
О, Диво! О, Синьйоро! О, Мадонно!
О, Ренесансу справжній ідеал!
Я не зустрів її відтоді більше вже,
Але сонетів їй чимало склав!
Лаура – знатна, в золотистому сіянні!
Лючії коси перечорнять крила ґав!
Лючію бачив я в сімейному борсАнні –
Лауру в пам’яті возніс на п’єдестал.
Живе мистецтво за своїм законом:
В буденність сіру музи не прийдуть.
Я у житті кохав свою дружину,
Але натхнення тут не зміг здобуть.
Ридають дзвони над сумним надгробком.
Почуй мене, мій янголе! Молю!
О, Валентине! Мій святий угоднику!
Лючію сповісти, що я люблю!
.gif "{#}")
.gif "{#}")
