Зимою в лісі замело стежки.
Зимою в лісі злодії й блаженні,
Та ще всілякі втікачі
Безглуздо-впевнені, уперті.
Злодіям добре, у них план,
Тай через ліс їм без потреби йти,
Не згаяти б лише злодійський час,
У сутінках здобуте не забути.
Блаженні вдома, вони над усім.
Їх не побачиш, коли все спокійно.
Найвище дивним втікачам,
Коли край лісу перестане бути видно.
Куди іти? Коли все біло й рівно,
Й дерева миготять перед очима.
Лиш відчуття провадить їх незримо,
Якась таємна, ледь відчутна сила.
А збитий сніг, оманливо-підступний…
Поки не трапились чужі сліди
Так гостро не стояв спокуси вибір,
І не глушило відчуття – чому туди?
Там хтось пройшов, там вихід, все таке.
І розум вже не йме ледь чутним відчуттям,
І зваживши, чийсь досвід, утікач іде,
Бо змучений, а тут готовий шлях.
Чужі сліди, як знахідка, як скарб.
Там приведуть вони його в глибокий яр.
Чийсь досвід, а він того не знав,
Заметом схований капкан.
А вибравшись з замету, не поверне час,
Зібравши сили знатиме напевно
Що в цьому лісі в нього власний шлях.
Що відчуття не слухати – даремно.
Зимовий ліс, не парк, не для розваг.
Дорога навпростець буває дуже довга.
Хто з на? коли крізь нього перейде втікач.
Чи не впіймає його на трасі доля?
Дрогобич, 2012
