Мідний гріш
Кохать не треба до безтями,
Це перевірено не раз,
Ми закриваєм очі самі,
Не пізнаєм справжніх прикрас.
Ми бачим лише те, що хочем,
А це не вічне і втече,
Ми правду щиру в ступі топчем,
А хто без неї розбере?
Але дві сторони в медалі,
Кохання й не розрахувать,
Рахунки – випадки невдалі,
Хоч й можна дещо прирівнять.
То як тоді дійти до щастя,
Як правильно своє признать,
Щоб обминути всі нещастя
І в старості «Люблю…» сказать?
Мабуть ребро одне лишилось,
На його й ставим свій мідяк,
А що у ньому розмістилось,
То мабуть буде щастя знак.
Візьмем і викинем бездарство
І розрахунки, звісно, теж,
Бо це усе неначе панство,
Що накладає безліч меж.
Залишилось кільце, із міді,
(Не надто цінний цей метал),
Але ідем по вірнім сліді,
Бо логіка веде наш шал.
Кільце, символізує дружбу,
Спорідненість близьких сердець,
Душу кохану, щиру, дружню,
Мов ореол – святий вінець.
А що в нім криється – безмежність,
Любов, любов і знову й знов,
Що перетвориться в залежність
У парі кілець, до оков.
І два кільця межу розкриють,
Як зійдуться руки разом,
Бо двері вічності зустрінуть
В перетині кілець-оков.
А як дійти? Треба хотіти.
Лиш в цьому весь секрет кільця.
Цьому нікому не навчити,
Але почни шлях з мідяка.
07.02.06 р.
