Княжна Осінь
(п’ятистопний амфібрахій)
Злинається голос на крик журавля в темноті.
На ложі опалім, дрімає княгиня печальна.
Ковилом розлились волосся жмути золоті.
По балках туманом фата курчавіє вінчальна.
Журбина дівоча, зривається вітром із губ,
Дощами образа мигоче в калюжах до рання:
- «Ой, нене Природо! Навіщо із Груднем той шлюб,
Коли ще не вгасло до Серпня нещасне кохання?!
Воно пломениться надії останнім листком,
Ятриться на сході, неначе жадані вітрила.
Озимого збіжжя поманює ніжним ростком…
Ріднесенька, вибач! Без любого жити несила...»
Не слухала мати княгині розпачливий стон:
Озимки впустила сватами до хати із ранку.
Покликала Осінь… Вдягнувши пташиний хітон,
Донька вознеслася, фату обронивши на ганку.
