Від себе самого - чужого...
В постзимовії дні, на порозі весни, небо снігом густим сипле знову.
В сніговіях отих заблукав десь і зник в вічних пошуках чогось нового.
Я, мабуть, сам собі той придумую сніг, щоби в ньому ховати утому
Від Буденності днів та холодних Ночей і від себе самого – чужого.
І здавалося б мить, наче фатум, ось-ось доторкнеться до слабкості волі,
Змінить сутність мою, розманіжену, вкрай, допоможе знайти себе в Долі...
Але губиться мить та між тисяч сніжин. Я ж бо шлях свій тримаю, поволі
Ідучи навмання без надій в самолжі, від Життя всі забувши паролі.
З дня у день вишиває Буденність Рушник на чекань і терпінь полотнищі
Веселковими нитками Долі. Горить, зігріваючи Ночі імлисті
В порожнечі самотній, той Вогник надій – слідопит цілей тих, що найвищі.
Та.., ніколи не пізно вернути назад, щоб до зір аж крізь терни тернисті.
