Нема тепер кому жалітись…
Маленький песик під рукою,
У сумці корм для нього й миска.
Ми посварилися з тобою.
До мами їду, це ж так близько.
Не буду слухавку я брати -
Хай зрозуміє, що він губить.
Три дні. А все ж я буду знати:
Телефонує, значить любить.
І буду тих дзвінків чекати,
Чекати ввечері і зрання.
А потім знов до тебе мчати –
Таке воно, оте кохання!
Роки так швидко промайнули,
Було сумне, було і смішне,
Сварились ми і сперечались,
Що зробиш, люди не безгрішні.
З тобою ми зуміли зжитись,
Та смутком час нас огортає.
Нема тепер кому жалітись...
І песика того немає.
Харків, Лютий 2013 р.
