РОЗМОВА З ДРУГОМ
Тимкову М.Я
Вже гора Лиса лісом поросла,
Розсіявся туман і сонце освітило
Хрести, що в небо повтикав старий костел,
Маєток графа і стрімкий Дністер,
Столітні липи, мов обнявшись, вміло,
Із цвіту-золота прибрали у вінок,
Сплели коріння, щоб не розвалилось
Каміння храму-
душі спасіння,
Людей- молитви тихий звук,
Творіння майстра й вузлуватих рук.
А сонце в вітті мерехтіло,
Неначе випити хотіло,
Розп`яте, виснажене тіло.
Нетреба бути аж героєм,
Щоб мати у людей вагу,
Ламати храми і ходити строєм,
До крові шию рвати в ланцюгу.
Мілка ріка, що додає значимості Дністру,
Вливаючи у русло свою воду,
Не жде подяки і не проклина,
Ту землю, із якої вирина,
Ні море, до якого входить
Повіє вітер на мої вітрила,
Зірве із липи золотої цвіт,
Ключ журавлиний підбере на крила,
Візьме з собою пізнавати світ.
