в негоду (осінні заморочки)...
і падав мов до сміху сніг,
і танув, сіявся імжею,
яка ураз смішливу зливу
перелила в похмурий день.
в бордово-жовте листя цілить
і те обурено шуміло
і шурхотіло, шепотіло,
шипіло зміями в гіллі
і, зле, бебехалось в калюжи.
у асфальтовані шляхи
з розгону яро прилипало
і під підошвами мов жаби
роскисло чавкало грязке.
і під колесами автів
сварилось довго і бурхливо
хто тут поважніший між них.
поки рудим лайном не стало.
підкрилки, днища й кузови
позабруднило лімузінам
й, єхидне, в реготі скрапало
у каламутні потічки,
які тікали стрімко з міста
попід бардюрами у стік.
а по стічним погнутим трубам
дощу стікав осінній дзюр
холодним шумним водоспадом -
у піні аж із тротуарів
завзято зносив листя все,
ліпив намулами до стін,
біля дерев збирав до купи
і далі біг...куди? не знати.
напевно в пекло гнав струмки...
до всього люди не байдужі
осінній цей весь вавілон
кляли, ховалися у куртки,
під парасольки, у плащі,
під каелюхи, капелюшки... -
найфантастичнійший убір
собі на голови вдягали,
оберігаючи тепло.
але гнилий і мерзлий вітер
усе одно їм дошкуляв,
ховатись змушував у хаті
і горячливий напій пить.
про все, що робиться назовні,
забути в затишку своїм
і мрію благосну плекати... -
про те, як всі ми різнолюдні
в єднанні братством заживем
в усепланетному суспільстві,
в рідні чисельній на землі.
і буде нам єдиним містом
планета всяя без держав,
як у старі часи міфічні...
і задрімати в ліні в кріслі,
зронивши склянку чи то книжку.
а в місті в зливі за вікном
усе гуділо і сварилось,
перебувало у борні
і примирялось у любові,
сачком ловило мить удач.
і то лиш облизня ловило,
то з себе корчило сачка.
пірнало в мрії з головою
і винаходило дива,
удосконалювалось швидко
і руйнувалося ізнов
від застарілості у часі
й спочатку все розпочиналось.
...єдине всій планеті місто,
жива стихіями природа
вирує в зливі за вікном,
коли дрімаю я у кріслі...
