Казка про кохання

Одного разу на землі,

Зібрались почуття людські.

Все думали і мудрували,

І забавку якусь шукали...

Нудьга вже в третє позіхнула,

А Божевілля, аж крутнуло

- Давайте в хованки гулять

Я до мільйона буду рахувать.

Ховайтеся швиденько!

Кого останнього знайду,

Займе той місцину мою.

Враз оживились почуття,

І почалась весела гра.

Ентузіазм затанцював схопивши Ейфорію.

Давно такого він чекав,

Бо гра та серцю мила.

Весела Радість підхопилась і Сумнів умовляла,

Бо на таку веселу гру,

Теж довго так чекала.

Апатія-стара карга,

Відмовилась відразу.

Вона завжди така була.

Та, хай їй, бо зараза...

І Правда теж не захотіла

І вимовила фразу

- Якою б вона не була, її знайдуть відразу.

Сказала Гордість

- Гра дурна!

Уваги не звертаю,

Мене цікавить, тільки я,

Тому я не гуляю!

Не ризикнуло Боягузтво.

Сиділо і ловило дрижаки.

Воно спостерігатиме, як завжди.

Ото вже почуття, та, що робить...

- Раз! - вигукнуло Божевілля,

І першою сховалась Лінь за камінь при дорозі.

Їй байдуже її знайдуть, 

Та краще колупаться в носі...

У Небо Віра піднялась, до Бога на гостину

Те почуття вселяло дух у кожную людину...

У тінь Тріумфу, як завжди сховалась хитра Заздрість,

Хоч різні, але їм удвох...

Така вже їхня вартість.

А Божевілля лік веде, рахує все скоріше.

У Благородства все ніяк сховатись не виходить,

Останнє все своє віддасть,

Таке вже від природи...

Стрибнула в озеро Краса, 

Розкинулися хвилі.

І неймовірно то було, немов чарівне диво...

Страх причаївся у дуплі.

Отам йому і місце,

Мав очі, як здорові тарілки,

Здригався, як щось трісне...

Шаленство!!! То вже відчуття,

Воно на все спроможне...

Метелик крильцями змахнув,

Сховав його вельможно.

Піднявся вітер, то порив великої Свободи.

Її ховатися не слід,

Не жде вона нагоди...

Неподалеку Егоїзм, тихенько примощався,

Він знає, що його знайдуть, куди б не заховався...

Брехня пірнула в океан,

Усім про це сказавши,

Але знайдуть її не там...

Усім про це відомо,

Вона завжди була така, і робить це свідомо.

Бажання й Пристрасть, тім куди?

У велич до вулкана! 

Забудькуватість вже й забула куди себе сховала...

А Божевілля до кінця підходить рахувати.

Одне Кохання лиш не зна,

Куди себе сховати...

Рожевий кущ! Мерщій туди!

У квіти й аромати!

І чути Божевілля крик

- Усе іду шукати!!!

Тож першою знайшлася Лінь,

І Віра на гостині,

Дрижав вулкан,

Бажання там із пристрастю калини...

Знайшлася Заздрість і Тріумф,

І Сумнів біля плоту,

В воді Краса,

І Егоїзм, з якого тільки боку...

Талант у шовковій траві,

Журба в печері темній.

Брехня веселкою була, ото вже набрехала.

Сказала всім, що в океан стрибаючи ховалась...

Залишилось знайти одне...

Кохання те велике.

І вирішило Божевілля, в кущі залізти дикі.

Та розгорнувши те гілля із гострими шипами.

Поранило Коханню очі, такі глибокі рани.

І вибачалось Божевілля, не знало, що робити, 

І плачучи пообіцяло,

За руку з ним ходити.

З тої пори, із тих часів,

І кожен з нас це знає,

Сліпе Кохання, сталось так,

Другого не буває...

І Божевілля нас веде, 

І закриває очі,

І розумієм,

Розірвать???

Не можем і не хочем...