Розмережене небо…
Віти пізньо-осінніх, журливих дерев
Розрешечують неба похмурого вись;
Мрії, помисли й думи свій гублять порив,
Залишивши в тім ситі оголену вісь...
Розмережене небо гілками пряде
І на вісь ту намотує но́ві витки,
Доки зло́дійка ніч білий світ не вкраде
Й до світанку свої порахує зірки...
Міркувалось про це, чи наснилось мені,
Що усе навпаки: люди, ніби птахи,
А дерева, насправді, - коріння Землі,
Що у небо вростають, неначе думки.
