"По лезу йшла… Тінь-світло пізнавала…"
з рубрики / циклу «Не кидай Батьківщину милу...»
Вчора знову була в Ботанічному, що на схилах Дніпра. Тут колись на мене зійшов вірш, який згодом дав назву першій поетичній збірці – «Між світлом і пітьмою ідемо…» На високій Дніпровій кручі, звідки видно – далеко-далеко – лівобережний Київ та його околиці у далекому тепер 1997 році мов із серця вихлюпнулися такі рядки:«Пізнавши повноту і світла, й тіні – по лезу бритви зможеш ти пройти…»
//h.ua/story/153718/
***
По лезу йшла… Тінь-світло пізнавала…
І падала, і піднімалась я.
І – знов на тій горі… І слів замало,
Щоб висловити власні почуття.
"Як ти захочеш – так усе і буде.
Погану думку далі віджени...
На цій землі жили віддавна л ю д и –
Без рабства, і страждання, і війни.
Вони лишили слід – на цих теренах...
Незримий, ефемерний – мов душа.
Його шукай у снах, у власних генах,
Щоб вражій силі дати відкоша!
Люби її щосили, власну землю…
Вона тебе од бруду захистить".
У Бога під крилом – троянди й терни,
У небі – чайка біла… І – блакить...
Мій Боже, захисти мою Вкраїну,
Очисти душі… Пам’яті сувій…
До світла проведи крізь чорні тіні…
Твій мудрий погляд – поруч…
Порух вій...
//h.ua/story/153718/
