Маруся
«Я знаю, Марусе, дівочу натуру! —
Так мати старая казала дочці, —
І я дівовала, була молодою
(Тогді парубки все були молодці!) —
На грищі співала, на досвітках пряла,
На улиці часом до світа гуляла...
А бувало, стане скушно,
Серце ниє та болить,
В грудях важко; плачеш, плачеш...
Божий світ не веселить!..
У садку пташки щебечуть,
По степу цвітуть квітки;
Як послухаєш, як глянеш —
Плачеш бозна од чого!..
І знати не знала, чого я бажала!
І все, було, доню, я так сумовала,
Поки твій отець мене кохати не став,
Поки з моїм любим нас піп не звінчав...
Кинь лихом об землю та будь веселенька!»
І думає дочка, схилившись до неньки:
«Чом досі мене ще ніхто не кохав?..»
1843 р.