Якогось дива безнадії жду
Давним давно, десь у дитинстві,
На пагорбі товстезний ясен ріс.
Обдертий бік півкругом, у корі
Неначе двері на дитячий ріст.
І «двері» ті здавалося вели
В підземний світ захованої казки,
В таємну хату кульгавої Яги,
Там, де незвідані скарби.
Здавалось, що дитина? Дивна річ
В касарнях сім’ї існували,
Та в злиднях свій творили світ
У нім жили, його плекали…
Говорить якось подружка мені:
- А ми були в гостях у відьми.
У двері тричі стукали, тоді,
Ті двері відчинилися, а ми
Спитавши: - можна увійти?
Спустились східцями в палати.
На східцях людські кістяки
А далі коридором скрині.
У скринях бабині скарби
Їх так багато, не злічити
А далі, світло, і кімнати
А там таке, не розказати…
Ні, не повірив я дівкам,
Вони ж бо мастаки брехати…
- Ось докази, дивися сам,
Перстені на руках, в кишенях діаманти.
І щось залоскотало під грудьми
Як це все сталося без мене?
І стукав я в ті «двері» збивши кулаки
Та все оте було даремне.
Дівки сміються з мене: - баба спить.
Вона так просто, дверей не відчиняє.
Ти приходи коли на дворі ніч,
Постукавши, скажи слова таємні…
То була ніч наповнена жахами.
Я так боявся ночі не проспати,
Не розбудити тата й мами,
І непомітно утекти із хати..
Трава холодна, страх, тремтіння
Місточок через потічок
Ось і горба того вершина.
Лише б про мене не дізнався Бог.
Цей темний світ не в Його волі
Вже дерева торкнулися долоні.
А небом не злічити – зорі.
Зібравшись стукаю поволі.
Слова таємні проказавав.
Та ясень в тишині мовчав.
Я все надіявся, чекав
Уперто стукав і чекав.
Мовчали «двері». Потаємне
Мене не прийняло в свій склеп
Уперше в ніч дивився, в небо,
До зір хотілось, до планет.
Дитячі мрії розбилися на друзки,
Залишилися лише відчуття -
У часі ледь відчутні згустки…
І ясеня того давно нема.
Спиляли, певно добрі люди…
А я стою на тім пеньку,
Не впізнаю, через роки, округи.
Якогось дива, безнадії жду…
Дрогобич, 2012
