КВАЗІВЕРСУС.
2 чистина. Прозова поезія.
А. тара.
тару картонову зжужмленно-м`ятую висмикнув я із сміття, що з помиями змішане.
читаю на ній написане синім - "кефір жирність два кома п`ять відсотків".
на сАмому гребні, на капиці сАмій пакету - "кінцевий термін використання" - дата дуже затерта.
стискую пальці міцніше й міцніше - картонка шипить, аж сопе, мов змія без обличчя звуки у світ видає.
...чи бувають обличчя у змій?..
адже, он, як вигукує - то по людинячи, а то тваринно...
з неї отрутою жах виповзає струмочком кефірним.
липко і густо, і гельно вимазує пальці мені, долу поволі скапується вниз по долоні, зростає повільно білою плямою там, унизу, на асфальті - вбирає у себе весь бруд і сміття, і смердючи фікалії й ці дві калюжі із сумішшю сопле-криваво-блювотною й слинною.
сап і шипіння змії без обличчя - ці звуки фуксинні! - хитаються й плавають вільно зі сходу на захід і навпаки - від заходу сонця у схід... і бринять в павутинні осінньо луною.
я наступаю на пляму, що біло зростає великою омою зла і розбризкую жах підошвою правою.
декілька бризок впало на лівий мені черевик - гидота яка!
і в цю ж мить я почув - десь убивають людину - чую шурхіт грошЕй, які відраховує вбивця вбивці людини, смерть якої я щойно почув.
і луна відлуннями падала в мозок мій реготом.
жах і зненависть, зненависть і жах біло менЕ охопили - в нестямі побіг у нікуди - повз сміх і повз крик, і повз шурхіт грошЕй - стискаю скроні до болю пальцями біло-кефірними.
натовпу натовп людей масою суне повз мЕне, менЕ оминаючи.
на обличчях у них ворушиться желеподібна, кефірно безколірна посмішка, погляд - безмежна пустеля і СНІД визирає із лівого й правого ока, двобуквенно з кожного.
кожне промовлене слово до мене від них байдужо з вуст витікає кефірно - на їхніх лобАх приклеєна лея "кінцевий термін використання" - дати усі геть давно вже прострочені.
і відчув я нікчемність і лють від маси людської, від стовпища цього - відчув непотрібність і випадковість своєї присутності в ньому - потворність свойого буття у нестримному русі білої маси , яка нищить навколо все і себе заодно.
із присмаком крові у роті відчув тимчасовість усього людського, лякливість і жалюгідність, усю хворобливу свою меншовартість... життя у житті...
і я втік. я утік! я побіг... "які можуть бути претензії в мене до світу, а в нього до мене?.." - питав я себе, міцно стискаючи пальцями тару картонову зжужмленно-м`ятую з написом синім "кефір"...
і прокинувся лютий хижак у мені - я повинен себе захищати у світі знущань й випадкових обставин - від цього страждає усе під зірками...
із хрускотом пальців зминаю в останнє картонову тару - неначе в руці моїй влада обставин над нами - яка ж насолода зім`яти пусте і картонне!
підкидую кулею тару і з льоту ногою - бац! - у вікно, що без скла мов діра - туди вдихом могутного звіра із темряви жахів умить затягнуло цю кулю - кулю мізерної думки моєї про людство і людяність...хвору уяву мою.
...йду собі геть, до баку залізного, з якого вистрибують омахи полум`я - руки замерзлі кладу на вогонь - бо зігрітися треба - холод дістав аж до п`ят.
поруч бака лежить наркоман - шипить і сопе, і гадюкою корчиться - мабуть у ломці.
чи доживе він до ранку? - питання з питань...
повз мене, мов крильцями нетля, війнула парфумно повія, горнеться дрожно у одіж, що ледь приховує тіло - його - і саме його! - на високих тонких каблуках з металевим підбором обережно несла мов на плаху до праці.
її силует віддаляється й тане в кефірному мареві з сіро-бородовим розводом в утомі байдужого сонця.
ось вже і вечір... там ніч незабаром - повії хирної час.
осінь.
холодно.
брудно.
недопал знайшов.
запалив - це хоч якось скрашує гнилість буття, яке розбухає в мізку пухлиною білого жаху.
напів відсирілий "чинарик" димком обволік, зігріваючи, душу.
і, втішений, ближче підсів до теплого баку, із нього вбираю у себе останнє тепло. "...може це і є ідеал, на який заслуговує людство..." - подумав, зігрітий, в дрімоті й...забувся у сні.
...а наркуша таки сконав - я відтяг його геть - не схотів удивлятися в очі майбутнього всього живого у Всесвіті...
...сплю.
