На фоні зимової прози
Надто рано сніги зароїлись над стомленим містом,
Крижаним язиком лоскотали блідий тротуар.
Та й солодкі вершки від лимонного місяця скисли –
Небо вкрилось сукном із буденної сірості хмар.
І так тихо… так хочеться криком розкраяти тишу,
Щоб достукатись в простір до тебе: «Лиш не відпускай!»
Тільки подих морозного вітру усе сміливіше
Викрадає слова на вустах… і відносить за край.
Досі жевріє світло у вікнах моїх аж до ранку.
Двері навстіж /як завше, для того, хто має ключі/.
Просто… раптом з корицею кави в моїй філіжанці
Заманеться тобі скуштувати… Хоч швидше, що… ні…
І самотність приблудою знову лежить на порозі.
Приручила б – занадто лещата на серці тісні.
Божеволієм разом на фоні зимової прози:
Надто важко без тебе в густій сніговій пелені…
А тебе все немає… і я по краплині втрачаю
Все, що було між нами… а, раптом, не було?... міраж?
Я з тобою нарешті повірила в істинність раю…
Наодинці ж тепер з криги серця складаю вітраж…
.gif "{#}")
