Звичайне Диво
Душа її – незвідана глибінь,
Напівтонів брунатного какао.
В очах пульсує вилиняла синь
Небес, де сонце мружиться лукаво.
М’якенький обрис повнотілих форм,
Здригається від подиху слабкого.
Життєвих не дотримуючись норм,
Дарує вогкість серденька палкого.
Задарма злото роздає по дню.
По ночі стелить срібляну доріжку,
Чужого бруду беручі пеню,
На легковірну трепетну маніжку.
Її ж планида - слізна самота
Роззявами заклятого вигнанця,
Чужих відбитків груба тіснота,
Чи ляпас від проїжджого коханця.
Руйнує душі чванство і пиха,
Суспільні упередження байдужі.
Якщо ж позбутись даного гріха,
Красу узріти можна… і в калюжі.
