Вітер затих
Сизим сатином туман на бруківку ліг.
Місяць окрайцем хлібини вікно лоскоче.
Знову приблудною кішкою за поріг
Проситься вітер /до теплих чаїв охочий/.
Що ж, залітай, все одно не до сну думки…
В час, коли серцю у грудях здається тісно,
Протяги лижуть минулого сторінки,
Виючи вовком, де вчують Його, навмисно.
Тільки не взяти їм з пам’яті стертий слід:
Проза складна і далеко не все за змістом.
Кожна зоря нас уперто вела на схід –
Ми ж загубились в рекламних неонах світла.
Що було потім? Пора снігових завій…
Білі полотна, незаймані словом, туги.
Перегортав календар днів пустих сувій,
Доки з долонь спільних снів позникали смуги.
Кажеш, минеться? Мабуть… Розпочну главу
В час, коли протяги втомляться нас шукати.
_________________________________
Місяць серпанком розрізав нічну габу –
Вітер затих /в мою чашку сипнувши м’яти/…
