Янгол і Дитя
«Хоч вірте, а хоч ні – я зізнаюся:
Свій перший крок я досі пам’ятаю.
Водночас і останній. А тепер молюся,
Щоб шлях знайшла душа моя до Раю.
Не хочу я до Пекла, я безгрішна,
Як непроросле із землі зернятко.
Моїм батькам новина буде втішна,
Що я тепер – на хмарці янголятко».
Всміхнулося дитя, й на чорних віях
З’явилися прозорії краплинки.
Чим схибила маленька в своїх діях?
На блідих її щічках чом сльозинки?
Вона не розуміє, плаче й плаче,
Стискає янгол-охоронець руку.
«Моє дитя, ти не була обачна!
Але, повір, це не найбільші муки.
Ти в райському саду, в безпеці й тиші».
«Та мати з батьком в самоті, в печалі!
Поглянь: поет, мій батько, віршів вже не пише,
А матінка не грає на роялі…»
Дитя замовкло й вказує на землю,
На своє місце серед тих могилок:
«Вона, дворічна, стрибнула у греблю.
На небі доня хай знайде притулок».
«Та я ж про себе зовсім не піклуюсь.
Мені батьків, о янголе, шкода!
Я пам’ятаю: небом я милуюсь,
Й хлюпоче поряд чистая вода…»
Киває янгол-охоронець головою,
Від спогадів марніє на очах.
Він був у той момент понад рікою,
Але дитя мале не втримав на ногах.
І раптом пада ниць і скрикує чимдуж,
Хапає босі ніженьки маляти:
«Пробач мене, убивцю чистих душ,
Пробач, що я не встиг урятувати!»
Невтішний янгол плаче без упину,
Дитя ж мале цілує його щічки:
«О янголе, нічого не змінити нині,
Лиш подаруй мені з батьками нічку!»
І янгол, звісно, радо відпускає,
Повинен він зробили добре діло.
Малятко повернутись щиро обіцяє
На своїх крихітних дитячих крилах.
Летить. Крізь ніч, крізь спогади шалені.
А в дім навшпиньках тихо-тихо
Заходить і біжить до нені
І звеселяє дім порожній сміхом.
«Я ненадовго, матінко, татусю,
Побачить вас хотіла, цілувати.
А вранці знову я до Раю повернуся.
Ой, я так вас, любі, хочу обійняти!»
Батьки стискають у обіймах доню,
Від щастя йде з-під ніг земля.
Цілують крихітку у носик, в скроню.
І знову разом. Хоч на ніч – сім’я.
А з неба янгол-охоронець бачить,
Що щастя – не у статку, не в грошах.
І хай у полі чорний ворон кряче;
Не перешкода він, як щастя вже в руках.
Зітхає янгол, крилами тріпоче,
А пір’я його б’є суворий град:
«Не бачили б цю радість мої очі!
Не поверну вже в Рай її назад…»
Тому єдиний шлях, одна стежина –
Сто сходин вниз назавжди в забуття.
Та жити буде та мала дитина.
А янгол – в пеклі. Він крихітці віддав життя.