Щоб жити – вже не маю духу
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Злотії гори»
«Мне жить остаться – нет надежды»,
«Златые горы»
Щоб жити – вже не маю духу.
Всю ніч біснується пурга,
І білий сніг у завірюху
Трясе драконова рука.
На шмаття порваний драконом,
Не вмру я – з криги проросту.
І стану з ледь відчутним стоном
Весною яблуні в цвіту.
Розкрию деревцем несмілим
В імлі духмяні пелюстки.
Сипну розквіту снігом білим
На вогкі, збуджені листки.
Відчую птаства злет, що рветься
Жагою крил крізь білий світ,
У пісні, сплаканій із серця
На сторінки, між слів розквіт.
Я пеклу все прощаю радо
За дар негаданий стократ,
За цей, у смутку снігопаду
Розквітлий яблуневий сад.
_
Мне жить остаться – нет надежды.
Всю ночь беснуется пурга,
И снега светлые одежды
Трясет драконова рука.
В куски разорванный драконом,
Я не умру – опять срастусь.
Я поднимусь с негромким стоном
И встану яблоней в цвету.
Я встану яблоней несмелой
С тревожным запахом цветов,
Цветов, как хлопья снега, белых,
Сырых, заплаканных листов.
Я встану тысячей летящих,
Крылами бьющих белых птиц
Запеть о самом настоящем,
Срывающемся со страниц.
Я кое-что прощаю аду
За неожиданность наград,
За этот, в хлопьях снегопада,
Рожденный яблоневый сад.
