Казка літа
Одного сонячного казкового ранку...
Дзвеніла тиша. Прокидався ранок.
Гули, як бджоли, рими на квітках.
У яблуні був золотий серпанок,
І яблука витали в небесах.
Сміявсь росою у траві дзвіночок,
І реготав закоханий каштан.
У сонця був тоненький голосочок,
Що зігрівав, замерзлий з ночі, лан.
І літо визирало з очерету,
Заспані очки вмивши у росі.
Лілея лиш в зеленому корсеті,
Як завжди, посміхалася вві сні.
І снилися їй глечики яскраві,
І бабки, і метелики, і синь…
Хитались верби тихо й величаво,
І зоряна яснилась далечінь.
Упала, наче зірка з неба, рима,
Струснувши сну пилок з гарячих віч.
І театрально – водоспадна прима,
Рибалочка, заколисала ніч.
Віночок плівся з чистого барвінку,
Крутився в ньому ромашковий цвіт.
Казково, яблунево, і так дзвінко
Обняла тиша лагідна весь світ.
Смородиною пахло від морошки,
Ромашкою сміявся вітерець.
І захопився очками волошки
Такий зелений, свіжий ялівець.
Яснілись плеса у джерелах світла,
Лелеки гомоніли у росі.
Можливо, це була лиш казка літа?
А хто промовив в тиші цій, що ні?
Над водоспадом біло-веселковим
Чи пара, чи туман леткий пославсь.
Заснула на траві щаслива мова.
Дзвеніла тиша. Ранок прокидавсь.
