Послання на мечі
з рубрики / циклу «Послання до коханого»
Кохання – річ така, що будьте пильні!
Воно – мов спалах вічної свічі.
Писали валентинки в вирах сильних –
Чому ж пишу до тебе на мечі?
Я – амазонка, роджена із волі,
Я – дух війни, що вирвався з вогню!
І невблаганна, гнівна, дивна доля
Не перекрутить стежку цю мою.
Я народилась для гучного бою,
Мене чарує свист гарячих стріл...
Ніхто із смертних в цім не є виною –
Якби ж ти зрозуміти це зумів!
Я полюбила. І люблю безмежно,
Напевне, більш ніж дім і рідний край.
Між нами – пустка. Я ж-бо незалежна.
Я – амазонка. Вибач. Прощавай.
***
Меч просвистів – в стіну глуху уп’явся,
Вир амазонок далі линув в бій.
Але Амур від цього не зламався,
Лиш від послання був мов сам не свій.
Минуло кілька років. Мирне поле.
Та з двох боків раптово в бій летять
Вири людей. І, мов служниці долі,
Валькірії крильми в бою шумлять.
Несуться амазонки-блискавиці,
Шалені коні чують крові жар.
Бездонне небо грізної криниці
Війни заполонило все до хмар.
Ударились... Впізнали.... Меркне світло....
У стогонах злилася далечінь....
Ніхто в запалі бою не помітив
Серця, в з’єднанні йдучі в вічну синь.
