Колего мій, таких нема
В світах уже відносин.
У них тепер змія – зима,
Льодова сіть у просінь.
Забув я день, коли було
У нас гучне застілля.
До ліжка втиснуло ”зеро” –
Ім’я мам божевілля.
Самотність – цяцька, плин до сліз,
Між них човен надії.
Веслом гойдає оптимізм
Сутула тінь від мрії.
Недаром, даром?.. Та хто зна?
Маячення туману
Не дійде вуха. Віть скляна –
Душа, як лід фонтану.
Осінній вихор, чи зима
Спросоння розгулялась.
Як жінка кожна, з ліжка – зла,
В буденність увірвалась.
